Скелет людини анатомія: Будова та функції скелета людини » Допомога учням – Анатомія людини — Карате клуб ІДЖІ

Скелетно-м’язова система людини — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Скелетно-м’язова система людини (синоніми: Опорно-рухова система, опорно-руховий апарат, кістково-м’язова система, локомоторна система) — комплекс структур який утворює каркас, надає форму організму, дає йому опору та забезпечує захист внутрішніх органів і можливість пересування у просторі.^[1]

Це функціональна сукупність кісток скелета, їх з’єднань (суглобів і сінартрозів), і соматичної мускулатури з допоміжними пристосуваннями, які здійснюють за допомогою нервової регуляції локомоції, підтримання пози, міміки та інших рухових діях, поряд з іншими системами органів утворює людське тіло.

Це саморушний механізм, який складається з 400 м’язів, 206 кісток і декількох сотень сухожиль. Більшість кісток скелету з’єднане рухомо за допомогою суглобів. Одним кінцем м’яз прикріплюється до однієї кістки, утворюючи суглоб, іншим кінцем — до іншої кістки.

В англомовній літературі застосовують близькі за значенням терміни: англ.

musculoskeletal system (скелетно-м’язова система) та англ. locomotor system (локомоторна система).

Рухова функція можлива лише за умови взаємодії кісток і м’язів скелета, тому що м’язи приводять в рух кісткові важелі. При скороченні м’яз призводить кістки в рух. Завдяки м’язам протилежної дії кістки можуть не тільки здійснювати ті чи інші рухи, але й фіксуватися відносно один одного.

Кістки та м’язи беруть участь в обміні речовин, зокрема в обміні кальцію та фосфора.

Скелет[ред. | ред. код]

Скелет людини

• Загальний план будови організму людини. Анатомічна термінологія. Осі та площини людського тіла. Форма, будова, хімічний склад, хімічні властивості кісток і вікові їх зміни. Загальна будова хребців.
• Хребет, його форма, вигини.
• Зміна форми хребта у людини, зумовлена прямоходінням.
• Шийні, грудні та поперекові хребці.
• Крижова кістка і куприкова кістка. Зміна форми і будови відділів хребта в залежності від функції та віку. Ребра, грудина. Грудна клітка в цілому.
• Скелет верхньої кінцівки — загальний план будови. Кістки плечового поясу. Плечова кістка.
• Кістки передпліччя і кисті.
• Скелет нижньої кінцівки — загальний план будови. Тазова кістка. Таз в цілому. Стегнова кістка. Наколінок.
• Кістки гомілок та стопи. Рентгенанатомія скелету.
• Загальні дані про будову кісток черепа. Потилична та тім’яна кістки.
• Лобова та решітчаста кістки.
• Клиноподібна кістка. Скронева кістка. Верхня щелепа. Піднебінна кістка. Нижня щелепа та дрібні кістки лицевого черепа.
• Череп в цілому. Носова порожнина. Очна ямка. Вискова, підвискова, крилопіднебінна ямки. Рентгенанатомія черепа.

Сполучення кісток[ред. | ред. код]

• Артрологія. Види сполучення кісток.
• Сполучення хребців. Атланто-потиличний суглоб.
• Сполучення ребер.
• Висково-щелепний суглоб. Сполучення кісток плечового пояса. Плечовий суглоб.
• Ліктьовий суглоб. Сполучення кісток передпліччя. Променево-зап’ястковий суглоб. Суглоби кисті.
• Сполучення кісток таза.
• Кульшовий суглоб.
• Колінний суглоб. Сполучення кісток гомілки.
• Гомілковостопний суглоб. Суглоб стопи. Склепіння стопи.

М’язи[ред. | ред. код]

• Міологія: Анатомічна будова м’язів. М’язи та фасції спини.
• М’язи та фасції грудної клітки. Діафрагма.
• М’язи та фасції живота.
• Піхва прямого м’яза живота. Пахвинний канал.
• Поверхневі м’язи шиї. Трикутники шиї. Глибокі м’язи шиї. Фасції шиї.
• Жувальні та мімічні м’язи. Фасції голови.
• М’язи та фасції плечового пояса і плеча. Пахвова порожнина.
• М’язи передпліччя. Фасції передпліччя.
• М’язи кисті. Фасції та синовіальні піхви сухожилків, м’язів верхньої кінцівки.
• Зовнішні та внутрішні м’язи таза. Над- і під грушоподібні отвори. Фасції таза.
• М’язи та фасції стегна. Стегновий та привідний канали.
• М’язи гомілки. Підколінна ямка. Гомілково-підколінний канал.
• М’язи стопи, фасції та синовіальні піхви нижньої кінцівки.

Науки, що вивчають скелетно-м’язову систему людини[ред. | ред. код]

1. ↑ Стаття «Опорно-рухова система» в словнику з природничих наук «Глоссарій.ру»

• Людина. / Навч. посібник з анатомії та фізіології. — Львів. 2002. — 240 с.

Анатомія людини — Вікіпедія

Анатомія людини (з грецької. ανά, aná — верх і τομή, tomé — різати) — розділ анатомії, що вивчає органи та системи органів людського тіла. Анатомія людини вивчає зовнішні форми і пропорції тіла людини і його частин, окремі органи, їхню мікроскопічну та макроскопічну будову. Нормальна, або систематична анатомія людини вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини, причому систематично, тобто з розбиттям на системи органів, а потім на органи, відділи органів та тканини.

Анатомія людини має клінічні підрозділи: Патологічна анатомія (патоморфологія) вивчає вражені хворобою органи та тканини. Топографічна (хірургічна) анатомія вивчає будову тіла ділянками, з урахуванням положення органів та їхніх взаємовідношень відносно одне одного та відносно скелету людини.

Історичний розвиток анатомії людини як науки[ред. | ред. код]

Знання про анатомію у Стародавньому світі[ред. | ред. код]

Перші згадки про будову людського тіла зустрічаються в Стародавному Єгипті. У XIX столітті до н.е. єгипетський лікар Імхотеп описав деякі органи та їх функції, зокрема головний мозок, діяльність серця, поширення крові по судинах. У старокитайської книзі «Нейцзин» (XI-VII ст. до н. е.) згадуються серце, печінка, легені та інші органи тіла людини. В індійській книзі «Аюрведа» («Знання життя», IX ст. до н.е.) міститься великий обсяг анатомічних даних про м’язи, нерви, типи статури і темпераменту, головного і спинного мозку.

Великий вплив на розвиток анатомії людини зробили вчені Стародавньої Греції. Першим грецьким анатомом вважають лікаря і філософа Алкмеона Кротонского, що володів прекрасною технікою препарування. Видатними представниками грецької медицини та анатомії були Гіппократ, Аристотель, Герофіл. Гіппократ (460-377 до н.е.) вчив, що основу будови організму складають чотири соки: кров (робить людину рухливою й веселою), мокротиння (робить людину спокійною й повільною), жовч (робить людину імпульсивною, «гарячою») і чорна жовч (робить людину сумною й боязкою). Від переважання одного з цих соків залежать і види темпераменту людини: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік.

Виходячи з такого подання про організмі, Гіппократ дивився і на хвороби, як на результат неправильного змішання рідин, внаслідок чого ввів в практику лікування ряд цікавих технологій навчання (прослухування, простукування). Так виникла «гуморальна» (humor — рідина) теорія будови організму. Гіппократ велике значення надавав вивченню анатомії, вважаючи її першоосновою медицини. За Платоном (427-347 рр. до н.е.), організм людини управлявся трьома видами «пневми», вмістовних в трьох найголовніших органах тіла — мозку, серця і печінки. Учень Платона Аристотель (384-323 рр. до н.е.) зробив першу спробу порівняння тіла тварин і вивчення зародка і з’явився зачинателем порівняльної анатомії і ембріології.

Не менший внесок внесли до вивчення анатомії людини давньоримські вчені. Їх заслугою слід вважати створення латинської анатомічної термінології. Найяскравішими представниками римської медицини були Цельс і Гален. Гален вважав, що людське тіло складається з щільних і рідких частин і досліджував організм шляхом спостереження за хворими і розтину трупів. Він одним з перших застосував вівісекцію (від лат. vivus — живий і sectio — розтин, жив, виконання операцій на живій тварині для вивчення функцій організму, дії ліків, речовин, розробки методів хірургічного лікування) і став основоположником експериментальної медицини. Його основні праці з анатомії: «Анатомічні дослідження», «Про призначення частин людського тіла». Цельс у своїх працях з медицини зібрав найдостовірніші (на той час) знання з гігієни, дієти, терапії, хірургії і патології. Заклав основу медичної термінології. Ввів в хірургію лігатуру для перев’язки кровоносних судин.

Найвідоміший перський лікар Авіценна (980-1037 рр.) написав «Канон лікарської науки» (близько 1000 року), що містить значні анатомо-фізіологічні дані, запозичені у Гіппократа, Аристотеля й Галена, до яких Авіценна додав власні уявлення про те, що організм людини управляється не трьома органами, як стверджував Платон, а чотирма: серцем, мозком, печінкою і яєчком.

Середньовіччя та доба Відродження[ред. | ред. код]

Новий час[ред. | ред. код]

Протягом XVII-XVIII ст. з’являються не тільки нові відкриття в області анатомії, але і починає виділятися ряд нових дисциплін: гістологія, ембріологія, порівняльна і топографічна анатомія. Після відкриття Гарвея ще залишалося незрозумілим, як кров переходить з артерій у вени, але Гарвей передбачив існування між ними непомітних анастомозів, що і було підтверджено пізніше Марчелло Мальпігі (1628-1694), коли був винайдений мікроскоп. Мальпігі зробив багато відкриттів в області мікроскопічного будови шкіри, селезінки, нирок і ряду інших органів. Мальпігі відкрив передбачені Гарвеєм капіляри, але він вважав, що кров з артеріальних капілярів потрапляє спочатку в «проміжні простори» і лише потім в капіляри венозні. Тільки Шумлянський (1748-1795), вивчив будова нирок, довів відсутність проміжних просторів» і наявність прямого зв’язку між артеріальними і венозними капілярами. Таким чином, Шумлянський вперше довів, що кровоносна система замкнута.

Член Санкт-Петербурзької Академії наук Каспар Вольф (1734-1794) довів, що в процесі ембріогенезу, органи виникають і розвиваються заново. Тому на противагу теорії преформизма, згідно з якою всі органи існують в зменшеному вигляді в статевий клітці, він висунув теорію эпігенеза.

Французький природодослідник Жан Батист Ламарк (1744-1829) у своєму творі «Філософія зоології» (1809) одним з перших висловив ідею еволюції організму під впливом навколишнього середовища. Продовжувач ембріологічних досліджень Вольфа російський академік Карл Эрнст фон Бер (1792-1876) відкрив яйцеклітину ссавців і людини, встановив головні закони індивідуального розвитку організмів (онтогенезу), які лежать в основі сучасної ембріології, і створив вчення про зародкові листки. Англійський вчений Чарльз Дарвін (1809-1882) у своєму творі «Походження видів» (1859) довів єдність тваринного світу.

Ембріологічні дослідження Ковалевського, а також Бера, Мюллера, Дарвіна і Геккеля знайшли своє вираження в біогенетичному законі. Останній був поглиблений і виправлений Северцовим, який довів вплив факторів зовнішнього середовища на будову тіла тварин і, застосувавши еволюційне вчення до анатомії, став творцем еволюційної морфології.

Нормальна анатомія людини[ред. | ред. код]

Нормальна (систематична) анатомія людини — розділ анатомії людини, що вивчає будову «нормальної», тобто здорової людини по системах органів, органах і тканинах. Орган — частина тіла певної форми та будови, що має певну локалізацію в організмі та виконує певну функцію (функції). Кожен орган утворений певними тканинами, що мають характерний клітинний склад. Органи, об’єднані анатомічно і функціонально, що мають спільне походження і спільний план будови, утворюють систему органів.

Розділами нормальної (систематичної) анатомії людини є: остеологія — вчення про кістки, синдесмологія — вчення про сполучення частин скелету, міологія — вчення про м’язи, спланхнологія — вчення про внутрішні органи травної, дихальної та сечостатевої систем, ангіологія — вчення про кровоносну й лімфатичну системи, анатомія нервової системи (неврологія) — вчення про центральну й периферичну нервові системи, естезіологія — вчення про органи чуттів.

Патологічна анатомія людини[ред. | ред. код]

Патологічна анатомія — науково-прикладна дисципліна, що вивчає патологічні процеси і хвороби за допомогою наукового, головним чином мікроскопічного дослідження змін, що виникають у клітинах і тканинах організму, органах і системах органів. Засновником сучасної патанатомії вважається Рудольф Вірхов — німецький дослідник, що створив вчення про целюлярну (клітинну) патологію. Крім сутності мікроскопічних змін у тканинах, сучасна патологічна анатомія включає в себе вивчення причин (етіологію), механізмів розвитку (патогенез), а також ускладнень та виходів захворювань. Вона також займається дослідженням причин і механізмів смерті (танатогенез) при різних хворобах, мінливістю захворювань (патоморфоз) і патологією, що виникає внаслідок лікування (ятрогенна патологія, ятрогенія).

Опорно-руховий апарат[ред. | ред. код]

• Анатомія ротової порожнини, відділи. Зуби, язик.
• Піднебіння: тверде та м’яке. Слинні залози.
• Глотка, стравохід, анатомічна будова.
• Анатомія шлунка. Ділянки передньої черевної стінки.
• Анатомія тонкої та товстої кишки.
• Анатомія печінки. Жовчний міхур. Підшлункова залоза.
• Очеревина та топографія органів травної системи в черевній порожнині.
• Очеревина та топографія органів травної системи в черевній порожнині.
• Анатомія зовнішнього носа, носової порожнини.
• Анатомія гортані, м’язи гортані.
• Анатомія трахеї, головних бронхів, [^[1]]. Плевра. Середостіння.
• Анатомія органів сечової системи (нирки, сечоводи, сечовий міхур, сечівник).
• Анатомія чоловічих статевих органів.
• Анатомія жіночих статевих органів.
• М’язи та фасції промежини.
• Анатомія імунної системи. Будова центральних та периферійних органів.
• Анатомія органів ендокринної системи.

Центральна нервова система і органи чуття[ред. | ред. код]

• Спинний мозок, його оболонки, зовнішня та внутрішня будова. Формування спинномозкових нервів їх гілок.
• Відділи головного мозку. Топографія черепних нервів на основі мозку.
• Півкулі великого мозку. Борозни і звивини кори великих півкуль. Нюховий мозок. Локалізація функцій в корі півкуль.
• Внутрішня будова півкуль. Бічні шлуночки. Мозолисте тіло, склепіння і передня спайка. Базальні ядра і внутрішня капсула.
• Проміжний мозок і третій шлуночок.
• Середній мозок. Задній мозок. Довгастий мозок. Четвертий шлуночок.
• Ромбоподібна ямка. Топографія ядер черепних нервів.
• Оболони головного мозку.
• Вегетативна нервова система: загальний план будови, частини, центри. Парасимпатичний та симпатичний відділи вегетативної нервової системи.
• Провідні шляхи головного і спинного мозку.
• Орган зору. Будова очного яблука.
• Допоміжні органи ока. Зоровий нерв.
• Присінково-завитковий орган. Зовнішнє та середнє вухо.
• Внутрішнє вухо. Присінково-завитковий нерв.

Судини і нерви голови та шиї[ред. | ред. код]

• Окоруховий, боковий та відвідний нерви(ІІІ,IV,VI).
• Трійчастий нерв (V пара ЧМН). Проміжно — лицевий нерв (VII пара ЧМН). Блукаючий нерв (Х пара ЧМН).
• Язикоглотковий, додатковий та під’язиковий нерви (ЇХ, ХІ, ХІІ пари ЧМН).
• Аорта. Гілки дуги аорти. Загальна і зовнішня сонні артерії.
• Внутрішня сонна артерія. Гілки внутрішньої сонної артерії, ділянки кровопостачання.
• Підключична артерія: частини, їх топографія, гілки, зони кровопостачання.
• Вени голови та шиї. Системи внутрішньої, зовнішньої та передньої яремних вен.
• Протоки та стовбури. Анатомія лімфатичних вузлів та судин голови та шиї.
• Васкулярізація та іннервація органів голови та шиї.

• Анатомія людини. Кравчук С. Ю. – Чернівці, 2007. – 600 с. ISBN 966-697-130-5
• Анатомія людини. В трьох томах. / під ред. В.Г. Ковешнікова. -Луганськ: Вид-во «Шико» ТОВ «Віртуальна реальність», 2005. — ISBN 966-8526-26-0
• Людина / Навч. посібник з анатомії та фізіології. Львів. 2002. 240 с.
• Спортивна морфологія (з основами вікової морфології) : навч. посіб. / М. Я. Гриньків, Л. С. Вовканич, Ф. В. Музика; Львів. держ. ун-т фіз. культури. — Львів : ЛДУФК, 2015. — 300 c. — Бібліогр.: с. 209-212.

Філогенез скелета людини — Анатомія людини

Опорно-руховий апарат люди­ни включає скелет і скелетні посмуговані м’язи. За допо­могою цього апарата людина при­стосовується до умов навколишньо­го середовища, може рухатися в просторі, виконувати різні рухи.

В процесі розвитку (філогенез, онтогенез) опорно-руховий апарат зазнає суттєвих змін. Навіть у до­рослої людини в процесі її трудо­вої діяльності він удосконалюється, постійно формуються складні рухо­ві навички.

Опорно-руховий апарат прийня­то ділити на пасивну і активну час­тини. Пасивною частиною є скелет, активною — м’язи. Скелет скла­дається з кісток, одні з’єднуються між собою рухомо за допомогою су­глобів, інші (таз, череп) — нерухо­мо (синостози). Завдяки суглобам можливі переміщення одних кісток відносно інших (згинання, розгинан­ня, відведення, приведення та ін.), що й забезпечує динамічну роботу м’язів. Ті кістки, що з’єднуються нерухомо, як правило, утворюють порожнини, де містяться важливі внутрішні органи. Наприклад, череп захищає головний мозок. Опорно-руховий апарат забезпечує не лише динамічну, а й статич­ну роботу (стояння, сидіння та ін.). Крім того, динамічна робота здебільшого виконується на фоні статичної м’язової роботи. На­приклад, ходьба здійснюється з постави стояння. Як динамічна, так і статична робота опорно-рухового апарата можлива завдяки роботі його активної частини — скелетних м’язів, які своїми сухо­жилками приєднуються до кісток і під впливом нервів і тих імпуль­сів, що надходять до них від рухових нервових центрів спинного й головного мозку, скорочуються. Зміна напруження м’язів відбу­вається рефлекторно завдяки наявності центральної і периферич­ної нервової систем (рефлекторних дуг). Про зміну функціональ­ного стану м’язів постійно інформують нервові центри і пропріорецептори, а також рецептори сухожилків, суглобів, внаслідок чого вони пристосовують діяльність опорно-рухового апарата до умов зовнішнього середовища та змін функціонального стану цих органів.

Філогенез хребта. Вперше осьовий скелет у вигляді хорди з’явився у представника нижчих тварин — ланцетника. Хорда — пружний, міцний, еластичний тяж, що пролягає вздовж тіла.

У риб хребет кістковий, складається з двох відділів — тулубово­го з ребрами та хвостового — без ребер. У вищих тварин — репти­лій, птахів і ссавців — кістковий хребет має 5 відділів: шийний, грудний, поперековий, крижовий і хвостовий. Кожний з відділів складається з хребців. Кількість хребців неоднакова у різних видів тварин, але постійна для даного виду. Хребці у риб подібні між со­бою, голова з тулубом у них з’єднується нерухомо. У амфібій упер­ше з’являється атлант, який зчленовується з черепом, що сприяє деякій рухомості голови. Вперше грудна кістка з’являється у амфі­бій. До одного тазового хребця приєднується тазова кістка.

У рептилій хребет складається з шийного, грудного та попере­кового відділів. Ребра у них розвинені лише в грудному відділі.

У ссавців і людини лише в грудному відділі збереглися ребра, а в шийному і поперековому відділах залишилися їхні рудименти, де вони зрослися з поперечними відростками хребців, а в крижовому відділі — ввійшли до складу його бічних крижових гребенів.

Філогенез черепа. У хрящових риб відповідно й череп хря­щовий, поділяється він на два відділи — мозковий і вісцеральний. Мозковий череп у акул суцільний, з бічними виїмками для очних яблук, під його покривом містяться головний мозок, органи слуху та нюху. Вісцеральний череп приєднується до мозкового рухомо і складається зі щелепної, під’язикової та 5 жаберних дуг.

У кістково-хрящових риб (осетрові) вже з’являються покривні кістки, які утворюються зі сполучної тканини шкіри голови.

У костистих риб у деяких місцях уже відбувається окостеніння хряща й утворення вторинних кісток.

У амфібій кількість ділянок окостеніння збільшується, але в че­репі ще досить значна кількість хряща.

У рептилій окостеніння майже повне. У птахів деякі кістки че­репа зростаються між собою і їх кількість зменшується.

У ссавців і людини череп кістковий, залишки хряща є лише в носовій перегородці.

Філогенез кінцівок. Уперше кінцівки з’явились у стародавніх амфібій — стегоцефалів і являли собою перетворені парні плавники риб. Така кінцівка мала 5 пальців; ця ознака збереглася в основних групах тварин і людини. У деяких хребетних вона змінилася відпо­відно до їхнього способу життя. Так, у птахів зменшилася кількість кісток зап’ястка і пальців, передня кінцівка перетворилася на кри­ло. У деяких ссавців розвинулося пальцеходіння. У інших тварин у зв’язку з редукцією пальців утворилися захисні пристосування — копита. У однокопитних розвинувся лише один палець, у парноко­питних — два пальці, кожен з копитом.

У наземних хребетних розрізняють плечовий і тазовий пояси з вільними передніми і задніми кінцівками. Передні кінцівки скла­даються з плеча, передпліччя та кисті, а задні — зі стегна, гомілки й стопи.

Плечовий пояс викопних амфібій істотно відрізняється своєю будовою. Він складається з лопатки, передньої кістки коракоїда, який на різних стадіях еволюційного розвитку зрісся з лопаткою, утворивши при цьому воронячий відросток і ключиці шкірного по­ходження. Тазовий пояс стегоцефала складається з клубової, сідничої та лобкової кісток, що з’єднуються між собою широким хря­щовим прошарком, у якому міститься суглобова западина для зчленування з вільною нижньою кінцівкою. У рептилій названі З кістки з’єднуються між собою в одну безіменну кістку в ділянці кульшової западини.

Кісткова тканина. Розглядаючи розпил кістки під мікро­скопом, можна побачити, що вона складається із закономірно Розподілених кісткових пластинок, утворених колагеновими во­локнами кістки, просоченими кістковою основною речовиною та остеоцитами.

Кісткові пластинки концентрично розташовані навколо гаверсового каналу, в якому проходить кровоносний капіляр. Ці пластинки, канал та капіляр складають окрему структурну одиницю кістки — остеон. Через центральний канал остеона відбувається ін­нервація й васкуляризація кістки.

Кількість кісткових пластинок у кожному остеоні неоднакова.

Між остеонами є проміжки, заповнені кістковими пластинками, які сполучають остеони між собою. Інтерстиціальні кісткові пластин­ки містяться на поверхні й усередині компактної речовини кістки, тому їх відповідно називають пластинками оточувальними зовніш­німи й оточувальними внутрішніми.

Скелет — Вікіпедія

Скеле́т або кістя́к, також скеле́тна систе́ма (грец. σκελετός — висохлий) — сукупність твердих тканин у тваринному організмі, які слугують опорою тіла або окремих його частин і (або) захищають його від механічних ушкоджень.

1. Система скелета виконує функцію опори, має механічне значення.
2. Кістки є міцним захистом для головного і спинного мозку (череп, хребет), а також значною мірою для органів грудної порожнини і малого таза.
3. Кісткова тканина є основним субстратом, де відкладаються мінеральні солі та здійснюється мінеральний обмін.
4. У внутрішньокісткових порожнинах міститься червоний і жовтий кістковий мозок.

Екзоскелет[ред. | ред. код]

Зовнішні тверді структури у деяких безхребетних (наприклад комах) називаються зовнішнім скелетом (екзоскелетом). Внутрішні тверді структури, які є у більшості хребетних, називаються внутрішнім скелетом (ендоскелетом).

У безхребетних скелетом є ригідні структури, що мають різноманітну будову і поділяються на ендоскелет і екзоскелет^[1]. У більшості безхребетних скелет зовнішній, зазвичай у вигляді мушлі, черепашки або кутикули. Кутикулярний скелет характерний для багатьох червів і, особливо, для членистоногих, в яких він представлений хітиновим панциром, який іноді просочено вапном. Колонії гідроїдних вдягнені загальною кістяковою оболонкою — перисарком. Масивний вапняний кістяк мадрепорових коралів, що утворюють основу коралових рифів тропічних морів, також зовнішній, хоча ектодерма, що його утворює складки, які глибоко вдаються в тіло. Внутрішній скелет безхребетних у простих випадках (у губок) являє собою вапняні або кремінні голки — спікули. Вапняний скелет голкошкірих залягає в з’єднувальнотканинному шарі шкіри й утворюється мезодермою.

Ендоскелет[ред. | ред. код]

У головоногих молюсків є внутрішній хрящовий кістяк, що захищає мозок і очі. У мечохвостів є ендостерніт — справжній внутрішній скелет. У нижчих хордових (безчерепних) внутрішній скелет представлений хордою. Кістки і хрящі можуть з’єднуватися один з одним рухливо (суглоби) або нерухомо (шви і зрощення).

У хребетних внутрішній скелет дуже складний і поділяється на скелет голови (череп), осьовий скелет тулуба (хорда, хребці і ребра) і скелет кінцівок, у круглоротих і деяких риб хорда зберігається довічно, але в більшості хребетних вона під час онтогенезу витісняється тілами хребців. Внутрішній скелет круглоротих і хрящових риб залишається хрящовим довічно, у кісткових же риб і наземних хребетних хрящ в онтогенезі майже повністю заміщається кісткою, що утворює майже весь скелет у кісткових риб, плазунів, птахів і ссавців. У хрящових риб внутрішній скелет доповнюється зовнішнім, що складається з плакоїдних лусок. У кісткових риб і наземних хребетних луски голови і передньої частини тулуба перетворюються на шкірні, або накладні, кістки черепа і плечового пояса. Шкірні кістки черепа зростаються із внутрішнім черепом і у вищих хребетних частково заміщують його. Залишки лускатого покриву зберігаються на тілі безногих земноводних, а у вигляді так званих черевних ребер — у гатерій і крокодилів. Кісткові луски, або пластини, виникають у шкірі наземних хребетних і вторинно; вони добре розвинуті в крокодилів і декотрих ящірок, а в черепах і броненосців утворюють зовнішній кістковий панцир, який у черепах зростається з хребцями і ребрами.

Основна будова кістяка хребетних досить консервативна, хоча адаптація організмів до існування в різноманітних умовах може супроводжуватися значною мінливістю скелету. Особливо це стосується скелетних кінцівок, які пристосовані до різних способів пересування (ходіння, бігу, стрибання, риття, лазіння, плавання, польоту і т. д.). При цьому кінцівки можуть зникнути зовсім (наприклад, у безногих земноводних, змій, передні — у китів), окремі їх кістки можуть зникати або зливатися із сусідніми і, навпаки, кількість їх може збільшуватися, утворюючи фаланги.

Скелет людини[ред. | ред. код]

Система скелета людини нараховує 203—206 кісток (36-40 непарних і 164—166 парних). За будовою він близький до скелета людиноподібних мавп, відрізняючись головним чином будовою і більшим розміром черепа, формою кісток кінцівок, хребта і таза, що зумовлено інтенсивним розвитком головного мозку і прямоходінням. У порівнянні з жінками для скелета чоловіків характерні масивніші кістки кінцівок, ширша грудна клітка і вужчий таз. У дорослих скелет складає приблизно 14 % маси тіла^[2] і половина з цієї маси — вода.

Значення у палеоантропології[ред. | ред. код]

Кістяк у палеоантропології — основне джерело для вивчення морфологічної еволюції людини і реконструкції фізичного вигляду його предків. Найранніші і найважливіші перетворення кістяка в процесі антропогенезу позв’язані з розвитком прямоходіння. Зміни в скелеті нижньої кінцівки, які дозволили перейти до пересування на двох ногах, оформилися не пізніше 3-4 млн років тому (австралопітеки, ранні представники роду Homo). Еволюція руки представлена в палеоантропології більш скупо, але на підставі наявних даних можна припускати, що сучасний тип людської кисті склався на пізніх етапах антропогенезу; те ж, очевидно, справедливо і для черепа.

Своєрідні морфологічні особливості скелета, пов’язані насамперед зі збільшенням його масивності, мають багато палеоантропів (неандертальців). Великий інтерес вивчення кістяка становить також для висвітлення деяких сторін життєдіяльності викопних попередників теперішньої людини.

Так, за даними остеології можлива:

• Анатомія людини . О. І. Сверидов
• Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М. С. Гиляров; Редкол.: А. А. Баев, Г. Г. Винберг, Г. А. Заварзин и др. — М.: Сов. энциклопедия, 1986. — 831 с., ил., 29 л. ил.
• Догель В. А., Сравнительная анатомия беспозвоночных, ч. 1, Л., 1938;
• Шмальгаузен И. И., Основы сравнительной анатомии позвоночных животных, 4 изд., М., 1947;
• Иванов Г. Ф., Основы нормальной анатомии человека, т. 1, М., 1949;
• Быстров А. П., Прошлое, настоящее. будущее человека. Л., 1957;
• Рогинский Я. Я., Левин М. Г., Антропология, 2 издание, М., 1963;
• Беклемишев В. Н., Основы сравнительной анатомии беспозвоночных, 3 изд., т. 1—2, М., 1964;
• Синельников Р. Д., Атлас анатомии человека, 4 издание, т. 1, М., 1972.
• Людина. / Навч. посібник з анатомії та фізіології. — Львів. 2002. — 240 с.

Анатомія людини — Скелет кінцівок

Скелет кінцівок

Диференціація кінцівок посідає одне з провідних місць в еволюції вищих хребетних, вона дала змогу спочатку рептиліям, а потім птахам і ссавцям пристосуватись до різноманітних умов середовища. У людини, як і в переважної більшості наземних хребетних, є дві пари кінцівок: грудні й тазові, які внаслідок вертикального положення тіла людини дістали назву верхніх і нижніх.
 

Як грудні, так і тазові кінцівки всіх наземних хребетних мають однаковий план будови: вони складаються з кісток грудного пояса, або пояса кінцівки, і кісток вільної частини кінцівки. У скелеті вільної кінцівки є три основні ланки (stylopodium, zeugopodium, autopodium), які дають змогу простежити гомологію (спільне походження) кісток верхньої і нижньої кінцівок.

Будова кінцівок хребетних завжди має чітко пристосувальний характер. Особливості будови кінцівок людини визначаються прямоходінням і пристосуванням до праці.

Кістки верхньої кінцівки

 

Скелет верхньої кінцівки складається з кісток грудного пояса, або пояса верхньої кінцівки і кісток вільної частини верхньої кінцівки.
 

Грудний пояс (пояс верхньої кінцівки)
 

Грудний пояс (cingulum pectorale) або пояс верхньої кінцівки (cingulum rnembri superioris), у людини, як і в інших ссавців, неповний і не охоплює цілком тулуба, як у нижчих хребетних. Ця ланка у людини складається з двох кісток: лопатки і ключиці.
 

Лопатка (scapula) (мал. 48) — парна плоска кістка, розташована в людини на задній поверхні тулуба на рівні II —VII ребер. Таке положення лопатки пов’язане із сплощеною (у передньозадньому напрямку) формою грудної клітки людини. На лопатці розрізняють три краї: присередній (найтовщий), бічний і верхній (найтонший) з дзьобоподібним відростком (processus coracoideus) і вирізкою лопатки (incisura scapulae),а також три кути: нижній закруглений і витягнутий донизу, верхній гострий і бічний (потовщений), що переходить у шийку лопатки (collum scapulae), а потім у суглобову западину (cavitas glenoidalis) — місце сполучення з плечовою кісткою. Біля верхнього і нижнього кінців западини є над і підсуглобовий горбки (tuberculum supraet in frag lenoidale), де починаються довгі головки дво- і триголового м’язів плеча.
 

На лопатці розрізняють дві поверхні: дорзальну задню (facies posterior) і реброву, або передню (facies costalis s. anterior). На задній поверхні майже поперечно розташована трикутна ость лопатки (spina scapulae), вільний стовщений край якої закінчується масивним надплечовим відростком (acromion). На ньому є ключична суглобова поверхня для сполучення з ключицею. Ость лопатки ділить задню поверхню лопатки на дві ямки: надостьову (fossa supraspinata) і під остьову (fossa infraspinata), де починаються однойменні м’язи.
 

Реброва, або передня, поверхня лопатки (ввігнута) називається підлопатковою ямкою (fossa subscapularis), де розташовується (і починається) однойменний мяз. Скостеніння. Лопатка костеніє на основі хряща з трьох основних точок, які з являються в іі тілі наприкінці другого місяця ембріогенезу (ость лопатки розвивається також звідси), у дзьобоподібному відростку — на першому році життя і в надплечовому відростку — у 15 —18 років. Дзьобоподібний і надплечовии відростки зростаються з тілом лопатки до 18 —21 року. У ділянці нижнього кута лопатки додаткові точки скостеніння з’являються на 16-му році життя і з’єднуються з основними на 20 —21-му році, коли закінчується скостеніння лопатки.
 

Ключиця (clavicula ) (мал. 49) — трубчаста кістка, дещо зігнута у вигляді літери S, розташована між надплечовим відростком лопатки і ручкою груднини. Вона має два кінці: округлий потовщений грудниннии (extremitas sternalis) з груднинною суглобовою поверхнею для зчленування з грудниною і сплощений надплечовии (ex-tremitas acromialis) з невеликою надплечовою суглобовою поверхнею для з’єднання з надплечовим відростком лопатки.
 

Ключиця має дві поверхні — верхню гладку і нижню шорстку та два зігнутих краї — передній і задній. Походження ключиці подвійне: грудниннии кінець її виникає з коракоїда і розвивається з хряща, а середній відділ є дериватом покривних кісток.
 

Скостеніння. Перша точка скостеніння в ключиці людини виникає на шостому тижні ембріогенезу. У 16 — 18 років з’являються ознаки скостеніння в груднинному її кінці. Скостеніння ключиці закінчується до 20 — 25 років життя.
 

Основні морфологічні особливості скелета поясу верхньої кінцівки, зумовлені функцією верхніх кінцівок, виявились значним розширенням лопатки і розташуванням її у фронтальній площині. При цьому суглобова западина й надплечовии відросток спрямовані не вентрально, що характерно для скелетів сучасних людиноподібних мавп, а назовні. Усе це поряд з добре розвинутою ключицею й надплечовим відростком лопатки створило широку опору (фіксацію) для м’язів, які відводять і обертають плечову кістку, та одночасно забезпечило великий діапазон рухів вільної верхньої кінцівки.

Вільна частина верхньої кінцівки

 

Вільна частина верхньої кінцівки (pars libera membri superioris) складається з плечової кістки, двох кісток передпліччя і кісток кисті.

Плече (humerus), або плечова кістка, (мал. 50) є типовою довгою трубчастою кісткою; ділиться на тіло плеча (corpus humeri) і головку плеча (caput humeri), яка з’єднується з суглобовою западиною лопатки і обмежується знизу вузькою коловою борозною — анатомічною шийкою (collum anatomicum). Збоку і спереду від анатомічної шийки розташовані два горбки: великий горбок (tuberculum majus) (збоку), що переходить знизу в гребінь великого горбка, і малий горбок (tuberculum minus) (зсередини) з спрямованим дистально гребенем малого горбка. Між цими горбками і гребенями, до яких прикріплюються м’язи, є міжгорбкова борозна (sulcus intertubercularis), де розміщується сухожилок довгої головки двоголового м’яза плеча.

 

Відразу під горбками плечова кістка дуже звужується; цю ділянку називають хірургічною шийкою (collum chirurgicum) (тут найчастіше відбувається перелом плечової кістки).
 

На межі верхньої і нижньої половин кістки добре видно поздовжню дельтоподібну горбистість (tuberositas deltoidea) — місце прикріплення однойменного м’яза, а нижче й позаду лежить не завжди добре помітна борозна променевого нерва (sulcus nervi radialis), спрямована навскіс згори донизу і зсередини назовні.
 

Дистальний епіфіз плечової кістки — виросток плеча (condylus humeri), яким ця кістка з’єднується з кістками передпліччя, ділиться на два відділи: блок плеча (trochlea humeri), спрямований досередини, і головочку плеча (capitulum humeri), розташовану назовні. Кожен з цих відділів має по надвиростку (бічний над головкою, присередній над блоком) — epicondilus lateralis et medialis. Позаду медіального надвиростка проходить борозна ліктьового нерва (sulcus nervi ulnaris). За виростком є глибока ліктьова ямка (fossa olecгапі), спереду видно дві менш глибокі ямки: променеву (зовні) (fossa radialis) і вінцеву (зсередини) (foss coronoidea) для з’єднання з кістками пер г.пліччя.
 

Однією із специфічних особливостей плечової кістки людини є скрученість її діафіза на 150 — 160°. При ьому головка плечової кістки обернена до середини. Це зумовлено пристосуванням лопатки до вертикального положення людини.
 

Скостеніння. Плечова кістка костеніє на основі хряща. Точки скостеніння з’являються в діафізі на 7 —8-му тижні ембріогенезу, в головці — на першому році життя, великому горбку — в 3 —4 роки, медіальному надвиростку — у 6 —8 років, блокові — в 9 —10 років і в латеральному надвиростку — на 12 —13-му році. Зрощення дистального епіфіза з тілом відбувається в 18 —20 років, проксимального — на 20 —22-му році.
Скелет передпліччя складають дві довгі трубчасті кістки — променева й ліктьова, розташовані в положенні супінації паралельно одна одній, причому перша займає бічне положення, друга — присереднє.
 

Променева кістка (radius) (мал. 51) має два кінці й тіло. Проксимальний кінець кістки тонкий, з циліндричною головкою (caput radii), увігнутою зверху для з’єднання з головкою виростка плечової кістки. Зовні поверхня головки, названа суглобовим обводом (circumferentia articularis), служить для сполучення з ліктьовою кісткою. Головка відділена від тіла кістки шийкою (collum radii). Нижче від шийки на передньоприсередній поверхні кістки є горбистість (tuberositas radii), до якої прикріплюється сухожилок двоголового м’яза.
 

Тіло променевої кістки донизу поступово стає товщим. Воно має три краї (передній, задній і міжкістковий, спрямований присередньо) і три поверхні (передню, задню й бічну).
 

Дистальний епіфіз променевої кістки розширений і стовщений, його нижня поверхня є зап’ястковою суглобовою поверхнею для з’єднання з кістками зап’ястка. На внутрішньому краї цієї поверхні міститься ліктьова вирізка (incisura ulnaris), а її зовнішній край закінчується шилоподібним відростком (processus styloideus radii), який добре пальпується під шкірою.
 

Перелом променевої кістки найчастіше відбувається на межі середньої і нижньої третин її тіла, тобто в тому місці, де тіло кістки звужене.

Ліктьова кістка (ulna) (мал. 52) так само, як і променева, має два кінці й тіло (corpus ulnae). На стовщеному проксимальному епіфізі кістки є блокова вирізка (incisura trochlearis), обмежена ззаду ліктьовим відростком (olecranon), а спереду вінцевим відростком (processus coronoideus). Зовні й безпосередньо під блоковою вирізкою міститься неглибока променева вирізка (incisura radialis) для головки променевої кістки, а нижче від вінцевого відростка — горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae), де прикріплюється плечовий м’яз.

 

Тіло ліктьової кістки, на відміну від тіла променевої, в дистальному напрямку тоншає. Три чіткі краї (передній, задній і міжкістковий) ділять тіло кістки на передню, задню й присередню поверхні.
 

Тонкий дистальний епіфіз, або головка ліктьової кістки (caput ulnae), на задньобоковій поверхні утворює суглобовий обвід (circurnferentia articularis) для сполучення з променевою кісткою. Присередньо тут розташований шилоподібний відросток (processus styloideus), що добре промацується під шкірою.
 

Перелом тіла ліктьової кістки трапляється рідше, оскільки завдяки суглобовому диску ліктьова кістка безпосередньої участі в сполученні з кістками кисті не бере.
 

Скостеніння. Обидві кістки передпліччя костеніють на основі хряща. У тілах точки скостеніння виникають одночасно на 7-му тижні ембріогенезу, а в епіфізах скостеніння відбувається раніше і швидше в променевій кістці. Перші точки скостеніння в проксимальному епіфізі променевої кістки з’являються на 3 —4-му, ліктьової — на 8 — 14-му роках життя, а в дистальному епіфізі променевої кістки — протягом перших трьох років життя, ліктьової — у б —8 років. Закінчується скостеніння променевої кістки до 18 — 20, ліктьової — до 20 — 22 років.
 

Кістки кисті (мал. 53) складаються з кісток зап’ястка, п’ястка й пальців.
 

Кістки зап’ястка (ossa carpi) в кількості восьми розташовані у два ряди: ряд, що складається з човноподібної (os scaphoideum), півмісяцевої (os lunatum), тригранної (os triquetrurn) і горохоподібної (os pisiforme) (найслабкішої) кісток, і дистальний, до якого належить кістка-трапеція (os trapezium), трапецієподібна (os trapezoidеи?п), головчаста (os capitatum) (найбільша) і гачкувата (os hamatum) кістки.
 

Човноподібна, півмісяцева і тригранна кістки своїми проксимальними поверхнями утворюють яйцеподібну поверхню для сполучення з дистальною суглобовою поверхнею променевої кістки. Горохоподібна кістка є сесамоподібною, у сполученні з кістками передпліччя участі не бере й особливим суглобом з’єднується з тригранною кісткою. У ряду кісток зап’ястка з долонної поверхні здіймається зовнішнє (променеве) і внутрішнє ліктьове підвищення, утворені з одного боку горбками кістки-трапеції і човноподібної кістки, а з другого — гачком гачкуватої кістки і горохоподібною кісткою. Між цими підвищеннями на долонній стороні утворюється борозна зап’ястка (sulcus carpi).
 

Кістки п’ястка (ossa metacarpi) — це п’ять (I —V) трубчастих моноепіфізарних кісток. Кожна з них має циліндричне тіло, основу з плоскими суглобовими поверхнями і кулясту головку. Найдовшою і досить масивною є II п’ясткова кістка, яка на відміну від інших п’ясткових кісток на проксимальній суглобовій поверхні має стрілову борозну. Найкоротша, але й найтовща — це І п’ясткова кістка; III п’ясткова кістка на тильній поверхні основи має шилоподібний відросток (processus styloideus).

 

V п’ясткова кістка найелабша, її відмітною ознакою є розташований на ліктьовому боці основи масивний горбок для прикріплення м’яза. IV п’ясткова кістка за розмірами займає проміжне місце між III і V п’ястковими кістками.
 

Кістки пальців (ossa digitorum). Кожен палець (digitus) (названий порядковим числом від променевого краю кисті) утворений короткими трубчастими моноепіфізарними кістками — фалангами (phalanges): по три (проксимальна, середня й дистальна) у II —V пальцях і дві (проксимальна, дистальна) в І пальці. Спеціальні назви мають І палець — pollex, тобто великий палець, II палець — index, або вказівний, і V — minimus, або мізинець. У кожній фаланзі розрізняють розширену основу, дещо сплюснуте в тильнодолонному напрямку тіло і заокруглену головку.
 

Суглобова поверхня основи проксимальних фаланг має увігнуту кулясту форму для сполучення з головкою відповідної п’ясткової кістки, а увігнута суглобова поверхня основи середніх і кінцевих (дистальних) фаланг має стріловий гребінь.

 

Головки проксимальних і середніх фаланг закінчуються блоковою поверхнею, а головки кінцевих фаланг мають горбистість (tuberositas phalangis distalis).
 

Скостеніння кісток зап’ястка (мал. 54) відбувається в певній послідовності: головчастої та гачкуватої — на першому році, тригранної — на третьому, півмісяцевої — на четвертому, човноподібної — на п’ятому, кістки-трапеції — на шостому, трапецієподібної — на сьомому і, нарешті, горохоподібної — на дванадцятому році життя (за М. Г. Привесом).
 

У кожній п’ястковій кістці й кожній фаланзі виникає по дві точки скостеніння. Перша з’являється в тілі названих кісток у кінці другого місяця ембріогенезу, друга закладається в головці II —V п’ясткових кісток наприкінці другого року життя, в основах І п’ясткової кістки і всіх фаланг пальців — наприкінці третього року. Скостеніння головки І п’ясткової кістки і всіх фаланг відбувається разом з тілами. Закінчується скостеніння кісток кисті людини у 18 — 20 років.

Рентгеноанатомія скепета верхньої кінцівки

 

На рентгенограмі верхньої кінцівки в прямій проекції виразно видно трубчасту Б-подібно зігнуту ключицю. У цій самій та в бічній проекціях чітко окреслена лопатка з її краями і кутами. Добре контуру є плечова, а на тильно-долонному знімку — променева і ліктьова кістки, їхня внутрішня будова — компактна речовина, губчаста речовина, горбки, ямки та інші утвори. Чітко видно суглобові щілини з рівним контуром (у нормальному стані) кісток, які сполучаються.
 

Рентгенологічно добре простежується виникнення точок скостеніння в епіфізах та зрощення епіфізів з діафізами в довгих і коротких трубчастих кістках. Особливо наочно на тильно-долонному знімку видно точки скостеніння в кістках зап’ястка, в головках II —V п’ясткових, в основі І п’ясткової кісток та в основі всіх фаланг пальців. Контури і внутрішня будова всіх цих кісток завжди чіткі, якщо немає захворювань і вікових змін.
 

Рентгенографію кисті й дистального відділу передпліччя звичайно роблять для визначення кісткового віку (див. мал. 54).

Кістки нижньої кінцівки

  Кістки нижньої кінцівки (ossa membri inferioris) складаються з тазового пояса, або пояса нижньої кінцівки, і вільної частини нижньої кінцівки.

Тазовий пояс (пояс нижньої кінцівки)

 

Тазовий пояс (cingulum pelvicum), або пояс нижньої кінцівки (cingulum membri inferioris), на відміну від пояса верхньої, разом з крижовою кісткою утворює замкнуте кільце. До складу пояса нижньої кінцівки всіх ссавців належать дві кульшові кістки (мал. 55), які в людини наймасивніші і мають тільки їй властиву форму, зумовлену прямоходінням.
 

Кульшова кістка (os coxae) у людини до 14 — 16 років складається з трьох окремих кісток (клубової, лобкової та сідничої), що з’єднані між собою хрящовою тканиною, а в 20 —22 роки цілком зростаються. У місці сполучення цих кісток на зовнішній поверхні кульшової кістки видно глибоку чашоподібну кульшову западину (acetabulum) для з’єднання з головкою стегнової кістки. У западині розрізняють півмісяцеву поверхню, вкриту суглобовим хрящем, ямку кульшової западини, де фіксується зв’язка головки стегнової кістки, і вирізку кульшової западини для проходження кровоносних судин, які живлять головку стегнової кістки.
 

Спереду в кожній кульшовій кістці є затульний отвір (foramen obturatum), обмежений зверху і зсередини лобковою кісткою, знизу і з боків — сідничою кісткою.
 

Клубова кістка (os ilium) має вигляд розгорнутого віяла і ділиться дугоподібною лінією (linea arcuata), розташованою на внутрішній поверхні кістки, на тіло — нижню (меншу) стовщену частину, прилеглу до кульшової западини, і крило — верхню широку частину кістки (див. мал. 55).
 

Крило клубової кістки (ala ossis ilii) має дві поверхні: внутрішню, передній відділ якої дістав назву клубової ямки (fossa iliaca), де залягає однойменний м’яз, і зовнішню, сідничу, на всьому протязі якої починаються сідничні м’язи. Відповідно до фіксації і розташування цих м’язів на сідничій поверхні визначають передню, задню і нижню сідничі лінії. Верхній край крила клубової кістки стовщений і називається клубовим гребенем (crista iliaca). Гребінь має зовнішню і внутрішню губи та проміжну лінію (linea intermedia) між ними, до яких прикріплюються м’язи. На передньому й задньому кінцях клубового гребеня розміщені верхні (передня і задня) клубові ості (spina iliaca anterior superior et posterior superior). Нижче на передньому і задньому краях крила розташовані нижні (передня й задня) клубові ості (spina iliaca anterior inferior et posterior inferior). Безпосередньо під нижньою задньою клубовою остю є велика сіднича вирізка (incisura ischiadica major), частково утворена сідничою кісткою. На внутрішній поверхні кістки позаду й нижче від клубової ямки розташована вушкоподібна поверхня (faciès auricularis), а за нею й вище — клубова горбистість (tuberositas iliaca) — місця сполучення з відповідними утворами крижової кістки.
 

Лобкова кістка (os pubis) складається з тіла, яке утворює передню частину кульшової западини, і двох гілок, що сходяться під кутом. Верхня гілка лобкової кістки має вгорі присередньо лобковий горбок (tuberculum pubicum) і його бічне продовження — лобковий гребінь, а знизу — затульну борозну. Передня частина верхньої гілки повертає донизу, утворюючи нижню гілку лобкової кістки, яка з’єднується з сідничою кісткою, що замикає затульний отвір. На місці сполучення тіла лобкової кістки з тілом клубової утворилось клубово-лобкове підвищення (етіnentia iliopubica). Присередньо лобкова кістка за допомогою симфізіальної поверхні (faciès symphysialis) з’єднується з однойменною кісткою протилежного боку.
 

Сіднича кістка (os ischii) складається з тіла, яке утворює головну частину кульшової западини, і гілки сідничої кістки, що спереду з’єднується з лобковою кісткою.
 

Тіло сідничої кістки в задньому відділі має сідничу ость (spina ischiadica), що обмежує знизу велику сідничу вирізку (incisura ischiadica major), нижче від якої розташована мала сіднича вирізка (incisura ischiadica minor). На задньонижньому відділі гілки сідничої кістки є шорстке стовщення — сідничий горб (tuber ischiadicum).
 

Кульшові кістки разом з крижовою та куприковою утворюють таз (pelvis) (мал. 56) — широке міцне кісткове кільце. У зв’язку з прямоходінням таз людини витримує весь тягар розташованих вище частин тіла, пом’якшує поштовхи і струси, пов’язані з локомоторною функцією нижніх кінцівок. Разом з тим у ньому містяться внутрішні органи, тому таз має форму широкої і ніби розвернутої догори чаші.
 

Розрізняють великий таз (pelvis major) і малий (pelvis minor), розділені пограничною лінією (linea terminalis), що утворена мисом, дугоподібними лініями клубових кісток, гребенями лобкових кісток і лобковим симфізом.
 

Великий таз передньої стінки не має. З боків він обмежений крилами клубових кісток, а ззаду — хребтом.
 

Малий таз утворений ззаду крижовою і куприковою кістками, з боків — частинами кісток, які формують кульшову западину, тілами й горбами сідничих кісток, а спереду — гілками лобкових кісток і лобковим симфізом.
 

Нижній отвір таза (apertura pelvis inferior) утворений лініями, проведеними від верхівки куприкової кістки до сідничих горбів, потім до нижнього краю лобкового симфізу. Нижні гілки (права й ліва) лобкових кісток, з’єднуючись між собою, утворюють лобкову дугу (arcus pubis), яка обмежує підлобковий кут (angulus subpubicus), розмір якого коливається у різних людей і залежить від статі.
 

Нахил таза залежить головним чином від поперекового лордозу, а також від постави і змінюється залежно від положення тіла. Під час вертикального стояння таз нахилений під кутом 46 — 65° до горизонтальної площини.
 

Таз людини належить до частин скелета, в яких найбільше виявляється статевий диморфізм (мал. 57). Жіночий таз звичайно ширший, ніж чоловічий, крила його клубових кісток розгорнуті в сторони. Крижова кістка у чоловіків вужча, а в жінок ширша й менше зігнута. Мис у чоловіків виступає чіткіше, підлобковий кут, як правило, наближений до гострого. У жінок він завжди тупий. Форма верхнього отвору малого таза у чоловіків нагадує контур карткового серця, а в жінок він круглий або поперечно-овальний. Порожнина малого таза, яка в жінок є пологовим каналом, майже циліндрична; у чоловіків вона часто нагадує форму лійки або конуса з вершиною донизу.

Грудна клітка — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Кістки грудної клітки людини. Анатомія грудної клітки

Грудна клітка, груди (лат. Thorax) — утворюється грудиною, ребрами, грудним відділом хребта. Грудна клітка має форму конуса, широка частина якого знаходиться знизу, а вужча зверху.

Стінки грудної клітки[ред. | ред. код]

Грудна клітка має передню, задню та бокові стінки. Передня стінка утворюється грудиною та хрящами ребер та є найкоротшою. Задня стінка утворюється грудними хребцями та частинами ребер. Бокові стінки грудної клітки є найдовшими та утворюються тілами ребер.

Грудна порожнина[ред. | ред. код]

Грудна клітка має грудну порожнину (Cavum thoracis), що обмежують стінки грудної клітки з боків. Зверху грудної порожнини розташований верхній отвір (apertura thoracis superior) — обмежений спереду верхнім краєм ручки грудини, ззаду тілом першого грудного хребця, з боків 1 ребрами. Нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior) — обмежений спереду мечеподібним відростком грудини, ззаду — тілом 12 грудного хребця, з боків — вільними кінцями 11-12 ребер.

• Людина. / Навч. посібник з анатомії та фізіології. — Львів, 2002. — 240 с.
• О. І. Свіридов. Анатомія людини. — К. : Вища школа, 2001.

Кістка як орган | Остеология (osteologia) вчення про будову кісток

В організмі людини розрізняють кістки тулуба і кінцівок, які за допомогою хрящів, зв’язок, капсул суглобів, фасцій об’єднуються в пасивний руховий апарат.

Кістка як орган

Кожна кістка має своє ембріональний розвиток і форму, займає властиве їй місце в тілі, завжди з’єднується з іншими кістками (крім під’язикової кістки і сесамоподібні кісток, розташованих в м’яких тканинах). До складу кожної кістки входять представники всіх чотирьох видів тканин: сполучна тканина, ендотелій, м’язова і нервова тканини, що формують таку структуру, яка здатна дуже швидко перебудовуватися під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів. Функціональним елементом кістки є кісткові клітини — остеобласти, здатні виробляти проміжне білкова речовина (осеїн) і відкладати мінеральні солі. Кость активно бере участь в обміні речовин, постійно перебуваючи під впливом нервової системи, гормональної діяльності організму, умов живлення, ступеня фізичного навантаження і ін., Тому кістки, як і всі інші органи, складають досить динамічну систему. У людини налічується близько 250 кісток (включаючи зуби). Кількість кісток непостійне, так як, наприклад, у черепі зустрічаються додаткові кістки.
Функція кісткової тканини різноманітна. Перша і найбільш важлива функція опори для м’яких тканин, переважна більшість яких починається і прикріплюється на кістках. М’язи, перекидываясь через місця з’єднання кісток, виробляють зміщення однієї кістки відносно іншої або поверхні землі. Тим самим кістки беруть участь у виконанні всіх рухів, здійснюваних людиною. Кістки також формують порожнини (черепна, спинномозкова, тазова і грудна) для захисту внутрішніх органів. В кістки знаходиться червоний кістковий мозок, який виконує функцію гемопоезу (кровотворення). Кістки здійснюють функцію депо для мінеральних речовин і мікроелементів.

Будова внутрішньої сполучнотканинної пластинки кістки

Внутрішня поверхня порожнини довгих трубчастих кісток вистелена дуже тонкою сполучнотканинною пластинкою (endosteum), що містить остеобласти і остеокласти, які під час росту утворюють нові внутрішні загальні кісткові пластинки і руйнують існуючу кісткове речовина. Внутрішня сполучнотканинна пластинка зрощена волокнами з кісткою і ретикулярної основою кісткового мозку.

Кістки грудної клітки